Дрогобич інфо

Дрогобич інфо

Drogobych.info

Голодомор та Європа: уроки демократії

Голодомор 1932–1933 років – глобальна проблема не лише українців, але й усього цивілізованого світу. Це розуміла ще тоді громадсько-політична еліта Західної України, населення якої не постраждало від Голодомору, оскільки було відділено від решти українців державним кордоном по річці Збруч. Попри це байдужими вони не залишилися.

У ті далекі роки питання Голодомору не стояло так гостро – мова йшла про голод та організацію допомоги людям, а не аналіз політичної ситуації, кваліфікації голоду як Голодомору геноциду, та пошуку причин і винуватців.

Західноукраїнській громадськості про голод на Великій Україні першим повідомив митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, провівши у жовтні 1932 році архієрейську літургію за голодуючих та закликавши небайдужих організувати допомогу.

Політичні кола західноукраїнського суспільства поставили собі за мету проінформувати про Голодомор політикум Західної Європи та організувати допомогу світової спільноти населенню УРСР. Для цього 16 липня 1933 році у Львові було створено Українську Парляментську Репрезинтацію, при якій з 25 липня діяв Український Громадський Комітет Рятунку України. Його очолили лідер Українського національно-демократичного об’єднання – найвпливовішої легальної української політичної партії - Дмитро Левицький та посол від УНДО до Сейму та його віце-маршалок Василь Мудрий. Заступниками голови Комітету стали посли Мілена Рудницька та Володимир Дорошенко, а секретарем – Зеновій Пеленський.

Це був демократичних хід у добу мілітаризму – створити неурядову організацію, до котрої увійшли впливові люди. Відповідними були й заходи Комітету: звернення до закордонних інституцій, як українських так і міжнародних. Комітетові (за кордоном перебували В. Мудрий, М. Рудницька та З. Пеленський) допомагав уряд Української Народної Республіки в екзилі, зокрема, Олександр Шульгин представляв докази Голодомору в Парижі на конференції міжнародної організації комбатантів, потім у Люксембурзі в серпні 1933 р. Таким чином, одержавши підтримку деяких впливових політичних європейських діячів, Комітет мав надію донести справу Голодомору на розгляд Ліги Націй – міжнародної організації, створеної після Першої світової війни для розв’язання міжнародних конфліктів.

Свою роботу Комітет проводив у двох напрямках: офіційним зверненням передували зустрічі та розмови у кулуарах. Цікавим є той факт, що контакти європейських політиків, контрі симпатизували українським справам, Комітетові надавав Євген Коновалець – керівник нелегальної революційної Організації українських націоналістів, опонента УНДО. Коновалець у той час мешкав Женеві, де була штаб-квартира Ліги Націй, і особисто знав деяких дипломатичних представників європейських держав. Членом Комітету та постійним відвідувачем його планових зборів також став Дмитро Андрієвський – політичний референт Проводу українських націоналістів. За посередництвом члена ОУН Євгена Онацького (представник ОУН в Італії), Мілені Рудницькій вдалося приватно зустрітися із Беніто Муссоліні.

В кулуарах і вирішилася доля українського питання. Після зустрічі у вересні із Президентом Ліги Націй – Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Юганом Людвіґом Мувінклем, українську справу передали на розгляд Конгресу Європейських Націй (орган Ліги Націй, що формував її порядок денний) у Берні.

Протягом 16-19 вересня у засіданні Конгресу брали участь представники Комітету: М. Рудницька та З. Пеленський. Тут відбувся перший конфлікт: Генеральний секретар Ліги Націй Жозеф Луї Анн Авеноль був проти розгляду питання Голодомору в Женеві, але Президент мав право внести на обговорення будь-яку тему на свій розсуд – він і скористався цим правом.

Ось що писав Мудрий про Мувінкеля 23 вересня 1933 р.: “Він обіцяв зробити як Президент Ради все, що лежить в його спроможності, щоби справою зайнявся Союз Народів [так називали Лігу Націй – І. Д.] вже на біжучій сесії. Загалом світ справою подій на Україні незвичайно цікавиться, і коли б була можливість попрацювати в Европі, через кілька тижнів я певен, що були би реальні успіхи.”

Інтерес норвезького прем`єра до українського питання не був випадковістю. Річ у тім, що Мувінкель був власником великої корабельної компанії у Берґені та особисто допомагав Фрітьофу Нансену в організації наукових експедицій на Північний полюс у кінці ХІХ ст. Сам Нансен на початку ХХ ст. активно проявив громадсько-політичну активність у здобутті незалежності Норвегії. Після Першої світової війни він, як комісар Ліги Націй, був організатором Міжнародної комісії допомоги потерпілій від голоду Росії, в 1923 р. відвідав УРСР та надав допомогу у розмірі 250 тис. золотих карбованців. Ф. Нансен отримав Нобелівську премію миру за «багаторічні зусилля з надання допомоги беззахисним». Очевидно, добра пам’ять про Нансена (він помер в 1930 р.) заангажувала Мувінкеля опікуватися справою Голодомору.

23 вересня 1933 р. Пеленський оптимістично писав Мудрому із Женеви: : “Загалом є таке враження, що всі вже знають про голод на Україні, однак треба ще буде багато ужити заходів, щоби публічна опінія змусила офіціяльні чинники до рятункової акції”.

І дійсно у західній пресі точилися словесні баталії навколо питань «є Голод?» чи «немає?». Першим, хто написав про Голод в Україні, був валійський журналіст Ґарет Джоунз, згодом інший британець Малколм Маггеридж та американець Вільям Генрі Чемберлен, француз П’єр Берлен розповіли про факти замовчування Голодомору.

Проте найпопулярніші видання писали про відсутність Голоду: сумнозвісний лауреат Пулітцерівської премії 1932 р. Уолтер Дюранті („Нью-Йорк Таймс”), Луїс Фішер („Нейшн”), Вільям Резвік…

Вторили останнім і відомі громадсько-політичні та діячі культури, котрі відвідували Україну: екс-прем’єр Франції Едуар Ерріо, публіцист та письменник Анрі Барбюс. Серед них також були й відомі гуманісти світового рівня: Бернард Шоу навесні 1933 року казав, що його не хвилює доля країни, яку він не може знайти на карті, а Ромен Ролан обурився: «Я цього не хочу слухати, моїм обов’язком є поборювати ближче й більше лихо, я поборюю гітлеризм».

29 вересня 1933 році у Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Президент чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте вони були зацікавлені у співпраці з СРСР і відкидали допомогу голодуючим українцям, зважуючи на те, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод – це внутрішня проблема СРСР.

Наслідком голосування з питання надання допомоги УРСР став наступний розподіл голосів: «за» – три держави (Ірландія, Італія, Німеччина), «проти» – 11 країн. Керівництво Третього Райху визнавало Голодомор, проте не через плекання гуманістичних моральних принципів. Річ у тім, що Гітлер, нещодавно прийшовши до влади, намагався її укріпити, проводячи ідеологічну кампанію поширення нацизму, протиставляючи його комунізмові… звісно у чорно-білих тонах (згодом, в 1935 р., Пауль Йозеф Геббельс у промові «Комунізм без маски» назвав Голод 1932- 1933 рр. штучно створеним).

Далі українську справу Мувінкель особисто передав Міжнародному Комітетові Червоного Хреста (професору Вернеру). Червоний Хрест просив дозволу у СРСР про надання допомоги голодуючим, але СРСР заявив: голоду немає.

Світова спільнота відвернулася від відчайдушних спроб бездержавної нації захистити своє право на фізичне життя. Більшість держав закрили очі на мільйони жертв сталінізму (за різними даними від 4-х до 6-ти мільйонів загиблих).

Це черговий раз підтверджує історичний урок – не чекай справедливості від чужинців. У 30-х роках українці не мали інструменту захисту справедливості – державності. Вони його вибороли протягом наступних півстоліття. А чи цей інструмент працюватиме сьогодні відповідно до потреб громадян, залежить від самих громадян, нас із Вами, – чесних та відважних, якими були небайдужі до геноциду люди у далеких 1930-х.

Ігор Дерев`яний, науковий співробітник Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького” (Львів)